Революція, яку ніхто не помітив

Революція, яку ніхто не помітив

Літературний процес — це (в своїх найкращих виявах) постійний пошук нових способів вираження авторської думки. Не кажу "відображення дійсності", бо, як я зазначав у попередніх записах, дійсність вже давно нікого не цікавить. Залишимо зараз питання, чому саме, і розглянемо декілька випадків, коли ці нові способи таки були дійсно знайдені.

Джеймс Джойс: література потоку свідомості

Іноді автори-початківці сприймають літературні тропи як належне. Навмисне перемішування того, що зовні, і того, що всередині, екстеріоризація внутрішнього і інтеріоризація зовнішнього — все це нібито завжди було з нами, але, якщо подивитись уважніше, розмиття демаркаційної лінії двох цих світів відбулося не так вже і давно, і, зокрема, ми з вами зобов'язані цим саме Джойсу, чий "Улісс" вважається деякими "головним романом ХХ сторіччя". Увесь світ став психічним явищем: вулиці, їжа, інші люди. Нас це цікавить тому, що Джойс зробив очевидним, що для нас враження від дійсності та сама ця дійсність — це приблизно одне й те ж.

Ален Роб-Гріє: новий роман

Новий роман підійшов до цього ж феномену з іншого боку. Гріє зі впертістю маніяка виписує "фізичний" світ: предмети, архітектуру, звуки, так, що стикаючись із цими описами раз за разом, замість того, щоб "отримувати" дійсність, навпаки, потроху її втрачаєш. І тут знов маємо той самий феномен, відбиток загальної філософської думки, що маніфестує розпад реальності: ми нічого не можемо утримати в руках, усе, що в нас є, це спогади про дійсність. А ви знаєте, як це іноді трапляється: коли багато разів звертаєшся до спогаду, він починає змінюватись, і ти сам вже не впевнений, що насправді було, а що — лише плід уяви, що ти бачив, а що з'явилося під впливом емоцій. Отже і тут можемо зробити попередній висновок, що нова література — це література уяви, бо все, що в нас є, це навіть не факти, не логічні зв'язки, а сама лише тканина нашої думки.

Говард Лавкрафт

Думаю, ви вже і так здогадалися, до чого я веду. "Невимовний жах" — це в якомусь сенсі усе, що написано вище, але у двох словах. Ми не знаємо, як само виглядає реальність, що вона таке. Єдине, що в нас є, це жах від неї, і він для нас реальніший за те, що не в змозі охопити мозок. Бо якщо реальність розпалася, то жах — єдине, що лишається абсолютного у світі хаосу. Тут я багато балакати не буду, бо я доволі багато писав про Лавкрафта на одному зі з'їздів літклубу, то ж перейдемо до теми сьогоднішньої статті, а саме, революції, яку ніхто не помітив.

Як я вже казав, література постійно шукає нові методи вийти на щось чи то всередині людини, чи то зовні, але серйозна література, здається, і не помітила, як був знайдений літературний прийом, який дозволяє активувати навіть не уяву, ні, бо це, загалом, не є фінальною метою, а, скоріше, відчуття таємниці, що народжується десь у просторі проміж страхом та цікавістю. Так, я кажу саме про подання сюжету через описи предметів.



На мій погляд, саме з виходом Elden Ring стало зрозуміло, наскільки цей прийом ефективний. Це приблизно те ж саме, що темна фігура (або взагалі якась пляма) у затемненому приміщені: скільки б ви не бачили фільмів жахів, це все одно буде лякати на якомусь глибинному, підсвідомому рівні. Бо так вже ми зроблені. Якщо продовжувати цю метафору, то коли саме хорор перестає бути страшним? Правильно, коли чепушило, яке ховалося у темряві, врешті решт вилазить на світло. І ось коли ми в змозі побачити усі її ікла, роги та пазурі... ну, якщо є роги, значить, їх можна повідбивати. If it bleeds, we can kill it, як казав один відомий голландець. І ось, значить, Міядзакі собі думає: а що як не випускати ото страшне на світло до самого кінця? І після кінця теж не випускати, най собі так і сидить в уяві навіть після титрів. Бо немає кращого способу "генерувати" таємницю, ніж залишати її таємницею.



Те, що Elden Ring — це досить сумбурна збірна солянка з алхімії, Толкіна та усіляких міфів, мабуть, очевидно будь-кому, хто більш-менш знайомий з тим, як "читати" соулсборни. Дерева Валінору, кільця, алхімічні уявлення про світ, купа символів зі східної та західної містики — увесь цей антураж жбурляють у гравця як фокусник дмухає "магічний" пил тобі в оченята: ти хочеш дива, і ти його отримуєш. Із-за різноманіття мотивів (або, може, завдяки появі пана Мартiна) сюжет Elden Ring дещо розвалюється, але тим різкіше виступає факт, що сам по собі спосіб працює бездоганно. The Great Unknown, таємниця без кінця і краю, що повільно і мляво тече з розколин у стінах древніх храмів — ось чому ми йдемо до світів Міядзакі. Це, мабуть ефект кіндер-сюрпризу, тільки такого, який ніхто тобі так і не відкриє. До речі, яйце — це символ Всесвіту.
18
Декабрь
1
3.2
290
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.

Комментарии к записи: 1

avatar
#1 Ne_Et
88318
в 01:34 (18/Июл/2022)
0
Очень интересная статья)